Село Чинадієво розташоване на берегах річки Латориці. Історія цього села тісно пов’язана з Мукачевом, від якого його відділяє лише 12 км. У письмових джерелах село Чинадієво вперше згадується у 1214 р. як Сент-Міклош. Угорська назва села фігурує в офіційних документах аж до 1944 р. Коли землі Закарпаття опинились під радянською владою, село було перейменоване зі Сент-Міклоша на Чинадієво. Однак, назва старовинної фортеці збереглась, замок донині іменують “Сент-Міклош”. “Сент-Міклош” можна перекласти як “Святий Миколай”.

Твердиню будували у XV ст. Це двоповерхова споруда зі стінами метрової товщини і двома могутніми вежами. Фортеця порівняно невелика будова, якщо брати за взірець мукачівський “Паланок”.

В шести кімнатах першого поверху розміщена експозиція кельтської та скіфської культур, а також портрети всіх власників замку. Другий поверх повторює планування першого — велика зала, довгий коридор і шість невеличких кімнат. Однак, він ще не реставрований.

Як будь-яка середньовічна фортеця, “Сент-Міклош” має свою таємницю – декілька подвійних стін, що утворюють таємні переходи.  Під час реставрації 1939 року, в стіні замку був знайдений замурований людський кістяк. Історики вважають, що скелет — данина середньовічній традиції. Вважалося, ніби замурування в стіні замку живої людини може підсилити обороноздатність споруди.

На одній з терас замку можна побачити скульптуру Ілони Зріні, тієї самої княгині, яка прославилась обороною мукачівського “Паланку”. Стіни Сент-Міклашу знають княгину зовсім іншою. Тут Ілона Зріні зустрічалась із графом Імре Текелі. Княгиня була на 14 років старша від свого коханця.

Ну а загалом, замок Сент-Міклош був і в’язницею, і за часів радянської влади, навіть, – сільрадою.

Щороку у Чинадієвському замку проводиться фестиваль середньовічної культури “Срібний Татош”. Під час “Срібного Татошу” відбуваються лицарські турніри. Всіх охочих запрошують на ярмарок, де можна постріляти з автентичного арбалету, придбати оригінальні речі і покуштувати старовинних страв.

Мукачівська міська ратуша, пам’ятник архітектури початку ХХ століття, визначна пам’ятка Мукачева.

Будівництво Ратуші розпочалось із оголошення конкурсу на проект у 1898 році. Участь брало 12 проектів серед яких переміг проект столичного архітектора Яноша Бобули молодшого. Роботи по спорудженню почались 16 липня 1903 року, нагляд за будівництвом здійснював сам автор. Як стверджують місцеві знавці історії Мукачева, коли закладався фундамент ратуші, в наріжний камінь будівельники замурували листа з інформацію про населення міста та кількість в ньому будівель.

Архітектор надав будівлі готичні риси. Перше, що впадає в очі при огляді ратуші – виступаюча вперед центральна вежа. Вона квадратна в плані, з високим дахом, що нагадує сигнатурку. Опорою вежі служать різьблені масивні колони. Цікаве архітектурне рішення – віконні арочні отвори, що обрамляють низ будівлі. Ратуша в міру прикрашена ліпниною та балкончиками. Тільки щоб підкреслити вишуканість і велич. Другий та третій поверхи взагалі оформлені дуже просто, можна навіть сказати, стримано. Це неоготика, а не стиль бароко з його химерністю та пишністю.

З трьох сторін вежі ратуші розташовані куранти – це робота годинникаря Йосипа Шовінського. Баштовий годинник виготовлявся за спецзамовленням і був зроблений на совість. На той час це були одні з кращих курантів в Європі. Головний механізм годинника розміщений у невеликій овальній кімнаті башти. У скляному ящику працює система шестерень і важелів, сполучених туго натягнутими тросами з двома дзвонами. Через кожні 15 хвилин по меншому дзвону ударяє молот, відбиваючи чверті години. Удари по великому дзвону сповіщають про цілу годину.

Мукачівська ратуша створює враження солідності й урочистості, як і належить резиденції міської адміністрації, котра містилась у цьому будинку за будь-якої влади. Ну а пластичне компонування, характерне для угорської школи модерну початку XX століття та романтичний характер будинку у цілому, надають споруді мукачівської ратуші атмосферу певної “казковості”.

Найбільше озеро Українських Карпат. Розташоване в Міжгірському районі Закарпатської області. Входить до складу Національного природного парку “Синевир” та вважається його найцікавішим об’єктом.

Озеро “Синевир” знаходитьсяна висоті 989 метрів над рівнем моря, його площа від 4 до 5 гектарів, середня глибина становить 8—10 м, ну а максимальна — 22-24 м.

Воно утворилося в результаті потужного зсуву, спричиненого землетрусом близько 10 тисяч років тому. Гірські кам’янисті породи стали на шляху швидкого струмка, утворивши греблю і повністю перегородивши вузьку долину. Улоговина, що при цьому виникла, заповнилася водою трьох гірських струмків. Після зсуву вода все-таки знайшла вихід у вузькому тілі греблі і озеро стало проточним.

Синевірське озеро має форму трохи спотвореного чотирикутника – маленькі миси утворюють незначні затоки. На середині водойми, немов зіниця величезного блакитного ока, розташовується маленький острів площею всього кілька метрів. Ось звідки пішла народна назва – Морське Око. У період підняття рівня води він повністю огортається водою і зникає. Береги озера Синевир круті, а місцями навіть обривисті. У західній частині Синевіра гармонійно вписався в навколишній ландшафт оглядовий майданчик. На східному березі височить 13-метрова скульптурна композиція “Синь і Вир”.

За переказами, мальовниче озеро утворилося від потоку сліз графської доньки Синь на місці, де її коханого, простого верховинського пастуха Вира, за наказом графа було вбито кам’яною брилою за його жебрацьке походження.

Три роки тому біля озера знімали перший український фільм жахів у форматі 3D під назвою “Синевір”.