Метафора нинішньої стадії національного самоусвідомлення — підвищений інтерес до документального кіно про історію України, її літературу, культуру та визначні постаті.

Восени 2022 року на ІІІ Карпатському кінофестивалі в Ужгороді вперше продемонстрували фільм В’ячеслава Бігуна «СвітлоТіні Івана Чендея», який навесні 2023 року представляють і в столиці на ІХ Міжнародному фестивалі історичного кіно «Поза часом».

Тепер у час війни в Україні, коли говорять про кіно-тригери (що показувати і що ні, яке кіно здатне сприйматися як мистецтво, що лікує?), варто зазначити, що «СвітлоТіні Івана Чендея» — це водночас актуальне й архетипне кіно, яке діє медитативно.

Ця стрічка — про характер й національну ідентичність, формування митця вільного і нескоримого. Постать і харизма Івана Чендея, чиє століття відзначають його шанувальники на загальноукраїнському рівні, передана через відображення природніх і життєвих стихій. На початку — це рідні Карпати (Дубове), живі і барвисті й водночас суворі, з голосом гірської ріки і водограю, з піснями і традиціями. Далі — це трепетні й теплі розповіді найрідніших людей письменника, кадри, що наче передають подих трав і сінокосів, аромат яблук і груш з родинного саду. Загалом Іван Чендей сприймається завдяки роботі кінорежисера водночас і велично, і просто: показано його побут, найближче оточення.

Виокремимо у фільмі ту рису нелінійного наративу, яка знайомить і наближає постать Чендея до нової глядацької генерації. Немає тут патетичності чи канонічності, немає наголосу на тому, що може відлякувати молодь від доби радянського письменства. Є Людина, її природа, плекання таланту і невичерпна українська філософія життя.

Першопоказ фільму припадає на активну фазу великої війни, актуальність його, тим не менше,  — у порівнянні епох і режимів. Цікаво, що в Ужгороді на кінопоказі фільму «Останні австрійці» Лукаса Пітшайдера (2020) дехто з глядачів порівняв його з фільмом про Чендея, критикуючи австрійський фільм як постколоніальне сприймання українців, які не мають своєї високої мрії. Так, ми живемо в складний час втрат і колективних травм, коли викорінюємо рештки радянщини і наче вивертаємо назовні своє, рідне. Мрія — це не ефемерне, це конкретне — воля, самобутність і рідна земля з її мовою і джерелами, де можна почерпнути і напитися живого Слова. Тому те, про що мріяв Іван Чендей, перегукується з теперішніми актуальними потребами і мріями — воля, рідна мова, звільнення від комплексу меншовартості.

Чи ми позбуваємося «синдрому сирітства»? Літературознавиця Стефанія Андрусів, яка досліджувала проблеми національної ідентичності, свідомість українців, у статті «Страх перед мовою як психокомплекс сучасного українця» (1995) згадує про риси класичної «стлумленої» агресії. Дослідниця називає це «синдромом сирітства»: «сирота говорить тихо, має скромні потреби, претендує на малу площу, мучиться відчуттям своєї зайвості, другорядності та незахищеності у світі».

Фільм долає цей синдром. У кінострічці «СвітлоТіні Івана Чендея» виразно простежується боротьба за своє через постать Чендея, де життєвий і творчий шлях тісно переплетені. І кінорежисерові вдалося передати і нести високо ім’я українця-верховинця, який має вольові і сильні риси характеру. Голос народу передано впевнено (трембіти, гірського потоку, грози), спів і українська пісня, мрія висока й альтруїстична — нести мистецтво в народ, в якому  письменники (а нині — такими є й майстри, які візуально «пишуть» на екрані) мають виховний вплив.  І символічно, що краєвиди гір та полонин підкреслюють великі і безкраї простори, які передають і прагнення Івана Чендея до великих форм та «високих» тем.

І ця національна чуттєвість — до всього українського, чуттєвість до народу, «за плечима якого понад два століття колоніальної історії» (Оксана Забужко), вирізняє і кінорежисера і його фільм у цей вразливий і непростий час  для України.

Тому закономірно, що перебуваючи в кінозалі глядачі після перегляду фільму мали безліч питань та дивувалися з того, що раніше не чули, або мало знали про постать  Чендея. Чимало глядачів, на щастя (чи, на жаль) тепер перебуваючи в Закарпатті, відкривають для себе цей край. І надихнутися, аби не залишатися у стані пригнічення і невизначеності — це вкрай небезпечно, адже такий психологічний занепад сприяє поразці. Насамперед, духовній поразці, а нам усім дуже хочеться перемоги. І це перемога можлива завдяки вірі у те, що світло проступить і стане видимим.

Назва «СвітлоТіні» має глибокі смисли. Йдеться не лише про назву-алюзію фільму «Тіні забутих предків», у створенні якого, як виявляється у стрічці, Чендей був головним сценаристом. За іронією долі ця назва мала в житті письменника й свій смисл — його заборонили на майже 10 років за збірку «Березневий сніг» (1967) з повістю «Іван», виключали зі Спілки письменників та партії, про що йдеться й у фільмі. Але його світло, як Людини і Творчого генія, пробивалося крізь тіні років і забуття. І, дивлячись на те, як лилося світло з прожектора на глядачів у кінозалі теплого вечора здавалося, що «оживає» й сама постать Івана Чендея — завдяки кіно і режисерові фільму. Це підтвердила родина письменника, присутня на першопоказі.

Культурні ландшафти фільму увиразнені звуками трембіти, блиском водограїв та дзвінкими голосами дівчат, які плетуть вінки на Івана Купала на березі річки Тересви, правої притоки Тиси. Дивлячись на, здавалося, такі звичні дії та ритуали з життя письменника, несвідомо поринаєш у творчий вимір його новел, повістей та романів, в особливо чутливий і глибокий світ дитинства, юності та зрілості. І все переосмислюється: вінок як доля, нестримна вода водоспаду, вітер — як перепони та життєві колізії, гори — як літературні досягнення і ціна такого шляху.

Поетика письменника в його характері та сильному темпераменті, його новели насичені метафорами та наскрізними алегоріями. Людина в творчості Івана Чендея — це особистість, яка формується часом, вчинками та наполегливістю, що теж нагадує шлях у гори — підйом, падіння, і нарешті — вершину.

Самостояння Івана Чендея — це і про міцні дерева з гори Ясенова (літературний Еверест і духовна криниця письменника), і його родина, яка береже садибу як пам’ять, і свідоцтво про його одруження та більше 60 років шлюбу з дружиною Марією Чендей (яку ми бачимо в фільмі 92-річною), і щедрий яблуневий сад, налитий сонцем.

У цьому середовищі, як у колесі криниці (увага на якій так символічно зосереджена впродовж  стрічки), і відбувалися життєві цикли творчості  письменника. Природа і стихії (вода, вогонь, повітря і земля) одвічні, життя — циклічне, і весна завжди має шанс перемогти зиму.

Загалом Іван Чендей повертається (чи то ми повертаємося до нього?) завдяки несправедливо забутому його внеску як сценариста легендарного фільму «Тіні забутих предків» (1964). Проте фільм «СвітлоТіні Івана Чендея» не лише подорожує до архіву та завдяки кінематографу «вносить» ім’я сценариста до музею фільму в Верховині, де за ним — нарешті й заслужено — теж правлять молитву Божу, як за одним із творців фільму (саме завдяки автору фільму!). Глядач має шанс зануритися в атмосферу, в якій сформувався письменник. Атмосферу природи, з високими горами та гірськими ріками та водоспадами, що сформувала його характер як верховинця. В атмосферу сім’ї, де з-поміж 12 дітей, попри залізну батьківську волю й — часом — завдяки їй, постав самобутній майстер слова. Атмосферу часів несвободи комуністичного режиму та численних перипетій сімейної долі, в якій пройшла перевірку сила духу і любов Чендея, який набув слави й після смерті.

Історичний документальний фільм — це завжди складне завдання. Герой чи тема вже не з нами, тому їхня реконструкція (деконструкція) — це зазвичай режисерське випробування і майже завжди потенційно нудний перегляд. Зазвичай рятує історична хроніка, проте глядач не знайде її в цьому фільмі. Яке ж режисерське рішення використовує автор? Він відтворює героя на основі природи та стихій, з яких той постав, у супроводі свідчень його найближчих сучасників. Фестивальні глядачі (а серед них було немало й самих кінематографістів) вже відзначали: в оповіданні й доборі сучасників відсутній пафос літературної номенклатури, йдеться про людину, а не про пам’ятник. Іван Чендей сприймається завдяки роботі кінорежисера легко, споріднюючи нас із ним — природою, корінням, усмішкою і навіть манерою соціального протесту (носіння довгого волосся й вус, за словами його дружини, — це теж був спосіб не тільки творчого самовираження, але й спротиву).

Фільм сповнений цікавих кадрів. В одній зі сцен відомий київський кінознавець і заступник голови Національної спілки кінематографістів України Сергій Тримбач, чи то серйозно чи то жартома, выбравшись на гору Ясенову за 795 км від столиці, стає на коліна із промовляє: «Я прошу вибачення перед вами за всі гріхи — і свої, і нашого кінематографа, — перед цим прекрасним краєм. Не все зробив кінематограф, але він буде старатися — це я вам обіцяю». Київське журі фестивалю в Ужгороді, наче за іронією долі, віддало перевагу іноземним і більш відстороненим від національної тематики стрічкам, проте глядачі однозначно вподобали фільм. Саме такі стрічки нині й стають міцними цеглинами оновленої будівлі сучасної української культури.

Наталія Мрака

авторка, психологиня (арт-терапевт і кінотерапевт), кандидат психологічних наук