Нещодавно в тижневій італійський газеті “Il Foglio” було опубліковано інтерв’ю з Блаженнішим Святославом. У розмові з журналістом Маттео Матцуцці Глава УГКЦ розповів про сучасну ситуацію в Україні, запропонував читачам видання подивитися на події в Україні “не як на проблему Європи, а навпаки – як на вирішення багатьох проблем загальноєвропейського значення”, а також розповів, як християнська віра допомагає українцям долати різні випробування.
Подаємо переклад інтерв’ю з італійської мови.
Якщо б вам довелося діагностувати стан здоров’я нинішньої України, яким би він був? Як почувається ваша країна?
Моя країна, мій народ – глибоко зранені. На нашому тілі ще є рани комунізму, радянського минулого і сталінського тоталітаризму, – рани Другої світової війни, які не були вилікувані в післявоєнний період. Войовничий дух радянської влади, бажання домінувати в інших країнах залишилися, і український народ потрапив у рабство цього радянського мілітаризму. Завдані комуністичним тоталітаризмом рани, що не припиняли кровити з часів Другої світової війни, сьогодні роз’ятрилися через російську агресію. Згідно з офіційними даними, за п’ять років російської агресії на Сході України було вбито понад 10 тисяч осіб, тисячі зникли без вісти; є мільйони біженців і вимушено переселених. Ми маємо десятки тисяч фізично поранених, але вся країна страждає від психологічної рани. Ми на своєму прикладі переконалися, що війна впливає не тільки на тіло, а й на душу людини – через психологічну травму суспільство переживає посттравматичний синдром. Ці рани завдали українцям великого болю, який посилюється і проявляється по-різному: з одного боку, люди потребують уваги, слухання, допомоги і солідарності; з іншого – ми бачимо велике бажання до навернення, бо зцілити рани може лише милосердя і Божа любов. Серед цих страждань люди задають собі важливі запитання: Бог з нами чи Бог забув про нас? Чи варто йти шляхом визволення? Свобода є благословенням чи прокляттям? Чи варто бути вільними, чи краще йти на компроміс, обмінюючи свободу на мирне рабське існування? На такі самі запитання можна натрапити на сторінках Святого Письма про визволення боговибраного народу з єгипетського рабства. Саме тому, як говорить Папа Франциск, Церква в Україні стала справжнім польовим шпиталем, бо лише від Церкви люди сподіваються дістати відповіді на ці фундаментальні запитання, а також мають надію побачити справжнє свідчення солідарності, моральні та духовні орієнтири на шляху зцілення ран, завданих війною.
Серед цих страждань люди задають собі важливі запитання: Бог з нами чи Бог забув про нас? Чи варто йти шляхом визволення? Свобода є благословенням чи прокляттям? Чи варто бути вільними, чи краще йти на компроміс, обмінюючи свободу на мирне рабське існування?
Ви неодноразово говорили, що в Європі триває війна: це сильні слова, тому що ми тут, на Заході, цього не усвідомлюємо. До того ж, історично Україна є частиною Європи, яка зовсім не обмежується кордонами Європейського Союзу. Що значить для українського народу переживати війну і розуміти, що Європу, схоже на те, не особливо хвилює її майбутнє?
Передусім я хотів би наголосити, що Україна – це європейська країна, і не тільки з географічної точки зору. Ідеться про Східну Європу, але все ж про Європу. З історично-культурного погляду, український народ у своїй історії зростав у контексті європейської культури, на перехресті двох її проявів – візантійського та західно-латинського. Ця зустріч збагачувала культуру нашого народу, який завжди почувався членом великої родини європейських народів – як із точки зору творення законодавства, розвитку мистецтва, формування філософсько-богословської думки, так і у ставленні до держави, суспільства й суспільного блага. Але понад усе це стосується розуміння свободи як надзвичайно важливої цінності – український народ є вільним народом вільних людей. Ця увага до свободи людської особистості, до людського серця є частиною європейської культури, і український народ справді глибоко відчував її протягом усієї своєї історії.
Коли ми говоримо про війну в Україні, то йдеться про війну в Європі, адже все те, що відбувається сьогодні в Європі, має глобальні наслідки. Деякі історики називають Україну “східними воротами Європи”: якщо в ці ворота вриваються агресори, то неминучим буде напад на всю Європу. Можливо, зараз західноєвропейські країни не сприймають цю ситуацію як агресію з військової точки зору, але не можуть не бачити агресії з точки зору інформаційної, тому що сьогодні ми говоримо про гібридну війну.
Крім того, ведеться війна за допомогою економічної зброї: Європа стає дедалі більше залежною російської нафти і російського газу. Купуючи їх у Росії за особливими цінами, вона не тільки перетворює свої гроші на зброю, що атакує Європейський континент, а спричинює цими грошима велику політичну корупцію в Європі. Тому ми повинні зважати на те, що сьогодні війна змінила своє обличчя. Війна – велике зло, яке впливає на серце, розум, тіло, але передусім на здатність людини бути автентично вільною і співпрацювати зі своїм ближнім для загального блага. І це є великою трагедією. Отож сьогодні Україна справді є країною, яка захищає Європу, захищає автентичні європейські цінності, а тому не потрібно дивитися на неї як на проблему для Європи. Навпаки: на сучасному етапі в Україні вирішуються важливі проблеми загальноєвропейського значення, майбутнього Європи. Усе те, що ми нині переживаємо в Україні і намагаємося вирішити, свого часу стане багатством усієї Європи. Я вірю в Україну і вірю в Європу. Запрошую європейців відвідати нашу країну і побачити, як ми обстоюємо і поважаємо європейські цінності, гідність людської особи, спільне благо, солідарність і субсидіарність українського народу, який своєю кров’ю захищає Батьківщину, а відтак захищає Європу. Іноді нам боляче, що Західна Європа так легко забуває про нас. Нам потрібна ваша солідарність, ваша турбота і ваші роздуми про майбутнє нашого Європейського континенту, але, на жаль, у цих роздумах Україна не завжди присутня. Нам потрібна ваша співпраця, тому що ми маємо багато чим із вами поділитися, щоб разом бути сильнішими і надіятися на розвинену, братню Європу, мирне життя і процвітання в ній.
Деякі історики називають Україну “східними воротами Європи”: якщо в ці ворота вриваються агресори, то неминучим буде напад на всю Європу.
У різних обставинах ви стверджували, що саме завдяки вірі в Христа український народ знову відкрив для себе свою гідність, і це дало йому сили протистояти переслідуванням з боку радянського атеїзму. Сьогодні віра також допомагає українському народу протистояти російській агресії?
Ваше запитання висвітлює головну тему: що є основою гідності людської особи і що є фундаментом кожного справедливого людського суспільства? Відповідь полягає ось у чому. Гідність особи не залежить від статусу, що випливає з людської поваги, від законодавства держави, а дарована їй Творцем. Бог створив нас за своїм образом і подобою. Навіть більше, Він став людиною, прийняв людську природу і таким чином виявив, що ми є Божими синами і дочками. Саме усвідомлення цієї внутрішньої високої гідності є основою для розуміння того, ким ми є. Пам’ятаю слова папи-емерита Венедикта, який сказав, що саме відкриття власної гідності вже є революцією. Це саме те, що відбулося в Україні в 2014 р. під час Революції гідності, коли наш народ, незалежно від етнічного або релігійного походження чи політичної орієнтації, зрозумів, що без поваги до людського життя не існує справедливого суспільства, в якому можна повноцінно житти. Тому наша християнська віра не тільки допомагає нам побудувати кращу країну, спільний дім, в якому кожну людину будуть по-справжньому поважати в її онтологічній гідності, якщо так можна сказати, а й дає нам силу вистояти. Адже тепер всі громадяни України, навіть ті, хто говорить російською мовою, виступають проти російській агресії, навіть ціною власного життя. Вони розуміють, що захищають не тільки Україну як державу, як політичну сутність, а й захищають власну гідність і гідність своїх дітей. Це робить нас сильними, допомагає нам рухатися вперед і бути свідками гідності людської особи; саме ця гідність є наріжним каменем кожного європейського суспільства, бо вона є невід’ємною європейською цінністю. Хочу сказати ще більше: якщо тепер у західних демократіях ця цінність не буде відновлена, якщо людське життя не стане найвищою вартістю і економічні інтереси переважатимуть над гідністю людської особи, це буде поразкою будь-якої демократії. Тому я можу стверджувати, що сьогодні Україна захищає Європу не тільки з географічної точки зору, а й з точки зору фундаментальних цінностей.
Адже тепер всі громадяни України, навіть ті, хто говорить російською мовою, виступають проти російській агресії, навіть ціною власного життя.
Україна стала також місцем епохального зіткнення, до якого залучені два великі полюси православ’я – Москва і Константинополь. Дивлячись зовні, це лише релігійна чи й політична гра? Чи може це протистояння налаштувати українців, які належать до різних Церков, один проти одного?
В останні місяці ми спостерігали, як два великі центри східного християнства, Москва і Константинополь, дискутують про Україну. Але якщо спробуємо докладніше проаналізувати, про що йдеться, то побачимо, що тут зіштовхнулися два різні бачення Церкви та її ролі в суспільстві і світі. На жаль, Російська Православна Церква стала знаряддям російської імперської війни, яка ведеться в Україні. Ми щиро сподіваємося, що ця війна буде останньою в сучасному світі, а старі імперії не послуговуватимуться війною для повернення своїх старих колоній, що стали новими, сучасними країнами. Тому в присутності Російської Православної Церкви в Україні навіть самі православні вбачають присутність агресора. Натомість Константинопольська Церква вважає себе Церквою-матір’ю українського християнства і її зацікавлення Україною має не політичний чи економічний характер, а є материнським піклуванням про своїх дітей. Протягом 25 років в Україні існувала велика група православних, які у православному середовищі спочатку вважалися “неканонічними”, і велися дискусії про можливість їхнього спасіння. Патріарх Варфоломій дав відповідь на це питання – він відкрив небесні двері мільйонам українців. Такий підхід Константинополя, на мій погляд, є передусім пастирським. Коли Константинопольський Патріарх показав материнське обличчя Церкви, стурбованої болем і ранами українських православних, поранені війною люди справді побачили в цьому світло Господньої благодаті. Тож на українській території не тільки ведеться суперечка між двома закордонними релігійними центрами, тобто дипломатична чи політична гра, але, на мою думку, вирішується майбутнє самої Православної Церкви. Гадаю, що ця дискусія допоможе всім знову відкрити те, чим є Церква: чи це суто політична сутність, чи Тіло Христове, що потерпає від ран своїх членів… На мою думку, це також боротьба за свободу самої Церкви, її право бути собою і виконувати пастирську і пророчу місію в сучасному світі.
Константинопольська Церква вважає себе Церквою-матір’ю українського християнства і її зацікавлення Україною має не політичний чи економічний характер, а є материнським піклуванням про своїх дітей.
Сьогодні в Католицькій Церкві багато говориться про периферії. Ми можемо сказати, що Європа є периферією віри, де секуляризм набирає своїх обертів?
Думаю, сьогодні поняття периферії є не лише географічним. Значення центра і периферії залежить від того, що ми ставимо в осердя нашого життя. Якщо людина в центрі свого життя ставить лише матеріальні блага, то навіть живучи на периферії, вона стає секуляризованою, бо її горизонт закривається на межі цього світу. Але якщо людина в центрі свого життя ставить Христа, людську особу, з її вічними прагненнями і трансцендентністю, то відкриває для себе, що життя виходить за межі видимого світу, а відтак вона відкривається до трансцендентності і перспективи віри. Тому кожна людина, незалежно від того, на якому континенті проживає, повинна зробити свій вибір і вирішити, хто або що є центром її життя. Можу ствердити, що в сучасному українському суспільстві люди ставлять Бога і людину в центрі свого життя. У ці часи суворих випробувань і страждань українці хочуть бути народом віри, розуміючи, що тільки тоді ми зможемо протистояти будь-якому злу цього світу.
Ваша остання книжка під назвою “Скажи мені правду” – це спроба відповісти на запитання, що таке істина. Цитую фразу з книги “Життя і доля”: істина одна, а не дві. Важко жити без істини чи жити лише її крихтами, адже частина істини вже не є істиною. Які думки викликають у вас ці слова?
Сучасній людині дуже важливо зрозуміти, що таке істина! В українській мові ми маємо два слова на позначення цього поняття: «правда» та «істина». Слово «Істина» (з великої літери) означає вищу правду, об’єктивну, інтегральну. Цією Істиною є Христос, Його Особа. Той, хто відкриває для себе Істину, стає вільним. Тому Господь каже: пізнайте Істину, і вона зробить вас вільними. Але є й інше слово – «правда», яке може означати суб’єктивну істину, – істину особисту, створену кожною людиною згідно із власним способом мислення, світобачення, пізнання реальності й стосунків зі світом. Відповідно до цієї «часткової» правди, те, що є істинним для однієї людини, не є такою для іншої. Щоб вийти з цього індивідуалізму і усвідомити, що є істинним, а що хибним, люди повинні відкритися до іншої людини, особливо до Особи Іншого з великої літери, повинні жити зустріччю з Ним. Так ми можемо досвідчити Істину, тому що Істина – це Особа, яку ми зустріли і з якою переживаємо досвід відносин. Згадаймо запитання Пилата. Ісус говорить йому: Я прийшов у цей світ, щоб свідчити Істину. Пилат відповідає йому: що таке істина? І тут їхня розмова закінчується, тому що Істина не є річчю, а Особою, котра стояла перед ним.
Який зв’язок між істиною і свободою?
Згідно з духовним баченням східного богослов’я, свобода – це не здатність вибирати між добром і злом. Справді вільними ми можемо стати тільки після вибору добра. Згадаймо подію, коли вибраний народ завершує свою подорож пустелею і повинен перетнути Йордан. Боговибраний народ відновив свій союз із Господом і Бог промовляє до Ізраїля: Я кладу перед тобою два вибори – життя і смерть, вибирай життя. Свобода вибирає життя. Якщо людина вибирає життя, яке проявляється в істині Божого Слова, то стає вільною. А вибравши зло, вибирає смерть, стаючи рабом зла. Таким чином втрачається можливість вибору. Сподіваюся, що всі ми у своєму житті виберемо те, що є добрим та істинним, тому що тільки тоді зможемо стати справді вільними.
Переклад з італійської мови Секретаріату Глави УГКЦ Римі
Джерело: Католицький оглядач
