Весільний вінок нареченої зберігається в Закарпатському музеї народної архітектури й побуту в Ужгороді. Експонат привезли 1969 року із села Бедевля Тячівського району.
– Такі вінки були поширені на початку ХХ століття в українських селах пониззя річки Тереблі, – розповідає працівниця музею Мар’яна Мегела. – Робили його мати й бабуся, коли майбутній нареченій було 7–8 років. Потім носила щодня. Якщо дівчина втратила цноту до шлюбу, одягати вінок вже не мала права. На весіллі наречений знімав його і пов’язував на голову своїй обраниці хустку. Вінок зберігала надалі. На храмові свята могла надягнути до церкви. Потім передавала його доньці, а та – своїй. Знаємо, що у вінку з Бедевлі виходили заміж три покоління жінок родини.
Закарпатське весілля розпочиналося рано-вранці у вівторок, четвер чи суботу, крім часів посту. Після сповіді наречені розходилися по своїх домівках. Дівчину вдягали у весільне вбрання, а гості виконували свальбу – спільний танець у колі. Свашки в домі хлопця ладкали – співали обрядових пісень. Аби потрапити до своєї обраниці, молодий мав заплатити викуп – пляшку горілки-зорівки чи гроші. Її мати зустрічала наречених хлібом і сіллю. Староста піднімав над ними курагов – оберемок з гілок верби, вклонявся до присутніх і запрошував за столи. Серед страв обов’язково були м’ясо барана і дзяма – суп із локшиною. Також подавали голубці, гриби, калачі на дріжджах, бринзу.
Вінок має в діаметрі 21 см. Основа – з лика, тобто кори липи. Вона обшита білою стрічкою. Вгорі пришита “косиця” – картонна коронка у вигляді серця. Зовні вона прикрашена “мачками” – квітковими бутонами зі стрічок і шматочків тканини. Чергуються квітки різних кольорів. Контури основи та “косиці” оздоблені чорним оксамитом. Верхню й нижню частини вінка доповнювали нанизаним на дротики стеклярусом.
Джерело: https://gazeta.ua/articles/people-and-things-journal/_vinok-u-yakomu-vihodili-zamizh-tri-pokolinnya-zhinok/889356
