Про те, що в Ужгороді з’являться вулиця і сквер імені Мілана Шашіка повідомив міський голова Ужгорода Богдан Андріїв. Він відзначив, що відповідне рішення було прийняте на сесії міської ради 23 липня. Мер наголосив, що вже дав відповідне доручення управлінню архітектури міста.
“Я дав протокольне доручення управлінню архітектури щодо найменування в майбутньому вулиці і скверу в нашому місті іменем Владики Мілана Шашіка. Зі смертю цієї людини наша греко-католицька громада зазнала непоправної втрати. Тому що ця людина зробила величезний вклад у розбудову греко-католицької церкви на Закарпатті, відновлення історичної справедливості, збудовано десятки нових храмів та капличок. Це духовно багата людина, і ми повинні увіковічнити її память у нашому місті”, — сказав міський голова Ужгорода.
Відзначимо, єпископ Мукачівської Греко-Католицької Єпархії Мілан Шашік відійшов у вічність у вівторок ввечері, 14 липня, на 68-му році життя. Причиною смерті владики стала легенева тромбоемболія.
14 липня відійшов до вічності єпископ Мукачівської Греко-Католицької єпархії Владика Мілан Шашік. 19-20 липня Закарпаття прощалося зі своїм духовним Батьком. Вчора тисячі вірян прийшли до Ужгородського Хрестовоздвиженського Кафедрального собору, щоб віддати честь людині, котра надзвичайно багато зробила для розквіту єпархії та всього нашого краю.
Також вчора у ЗМІ з’явився текст заповіту єпископа Мілана Шашіка. Відповідну інформацію поширив телеканал “М-студіо”.
Монс. Мілан Шашік, СМ
Єпархіальний єпископ Мукачівської Єпархії
Заповіт
В ім’я Святої Трійці!
У ці дні, коли багато людей сповнені турбот, пов’язаних із коронавірусом, я зрозумів, що мною, Єпископом, не було складено заповіту. Я вважаю своїм обов’язком написати свою останню волю. Я усвідомлюю, що щодня наближаюся до кінця свого земного життя. Але: Я вірю у вічне життя!
Передусім, я прошу милосердного Господа Бога про милість до моєї душі, і я шкодую про все, чим я образив Його: думки, слова, вчинки чи нехтування добром. І у Вас, моїх братів у священицькому служінні, та у всіх Вас, братів і сестер, я прошу пробачення за все: чи то за те, що не був для вас добрим прикладом, чи за те, що мені бракувало любові до Вас. Хоча я намагався бути для Вас добрим пастирем, знаю, що досить часто проявлявся мій запальний характер та я не контролював свого гніву і негативних емоцій. Я також багато разів осуджував інших або зайво говорив про них погано. Будь ласка, пробачте мені і помоліться за мене.
Перебуваючи у здоровому глузді і при свідомій пам’яті заявляю, що все, що мені належить, переходить у власність Мукачівської греко-католицької Єпархії. Особисті фотографії у разі, якщо вони не є придатними для архіву, можуть бути знищені. Книги я залишаю для єпархіальної бібліотеки. Парафіяльний будинок у Лумшорах, який був побудований за мої особисті кошти, є власністю Мукачівської греко-католицької Єпархії, аби й мої наступники також мали де відпочивати. Всі особисті богослужбові предмети та літургійний одяг я залишаю своїм наступникам, як власність Мукачівської греко-католицької Єпархії. Мої підрясники й ряси роздайте тим, кому вони будуть потрібні. Особистий одяг також.
Я усвідомлюю, що „я нічого у цей світ не приніс і нічого з нього не візьму“. Але все ж таки прошу Вас одягнути мене до труни у богослужбову ризу з мого висвячення у єпископи. Якщо буде треба митру, то якусь зношену, яку не шкода. Без перстня на руці, ніякої панагії, тільки дерев’яну, з металевою іконкою Богоматері Маріапоцької, а в руки мені покладіть ружанець! Прошу поховати мене в склепі під Кафедральним собором, над тим місцем, де був похований мій попередник, наш блаженний Теодор Ромжа.
Прошу всіх, моліться за мене, щоб Господь прийняв мене до свого Царства.
м. Ужгород, 14 березня року2020 від Різдва Христового.
У неділю, 19 липня, в Ужгороді розпочнеться прощання із Владикою Міланом Шашіком, який 14 липня відійшов до вічності. Про це “Радіо Марія” повідомив єпископ-помічник Мукачівської Греко-Католицької Єпархії Ніл Лущак.
Він розповів, що у неділю ввечері відбудеться прощання з владикою у церкві Перенесення Мощей Блаженного Теодора Ромжі, а в понеділок – у Хрестовоздвиженському Кафедральному Соборі.
“Попередньо ми думали, що зробимо похорон у суботу, але дуже багато єпископів з-за кордону, і також наші греко-католицькі єпископи з України та Синоду просять, аби ми зробили (ред. поховання) з нового тижня. Тому у неділю ввечері буде прощання у семінарії, а у понеділок – у Кафедральному Соборі…”, – сказав Владика Ніл.
Відзначимо, правлячий єпископ Мукачівської Греко-Католицької Єпархії Мілан Шашік відійшов у вічність у вівторок ввечері, 14 липня, на 68-му році життя. Причиною смерті єпископа стала тромбоемболія легеневої артерії.
“Відійшов до Господа наш батько”, – йдеться у дописі.
Мілан Шашік народився 17 вересня 1952 року у словацькому Леготі.
У 1968 році закінчив 9 клас основної школи. У липні бере участь у паломництві до храму Пресвятої Богородиці в Левочі на Східній Словаччині: там він уперше був присутній на греко-католицькій Літургії оновленої греко-католицької Церкви, що вийшла з підпілля.
31 серпня 1971 року по закінченні середньої школи в Нітрі був таємно прийнятий до місійної спільноти св. Вінкентія де Поль (лазаристи) та розпочав новіціят (вступив до Місійної Конгрегації Отців Лазаристів). Монашим спільнотам у соціалістичній Словаччині з 1950 року було заборонено приймати нових членів.
17 серпня 1972 складає тимчасові обіти, а 27 вересня 1973 року в провінційному домі сестер вінкентинок в Мендрику (сьогодні Чеська Республіка) складає вічні обіти. Із 1 вересня 1971 року був офіційно прийнятий до священичої семінарії за направленням Трнавської єпархії. Навчається на Кирило-Мефодіївському богословському факультеті в Братиславі. Тут зустрічається зі студентами-семінаристами Пряшівської єпархії, що теж навчаються в Братиславі, в єдиній семінарії у Словаччині. Почав цікавитися східним обрядом, тому чотири семестри щосуботи відвідував лекції зі східної літургії, співу та історії. Із семінаристами Пряшівської єпархії брав участь у греко-католицьких Службах Божих у парафіяльному храмі Воздвиження Чесного Хреста в Братиславі (сьогодні — кафедральний собор).
Після закінчення початкової та середньої школи, в 1971—1976 роках був слухачем курсів філософії і теології у Вищій семінарії в Братиславі.
6 червня 1976 року на свято Зіслання Святого Духа був висвячений на священика у Братиславському соборі святого Мартина разом із іншими 36 дияконами із усіх єпархій Словаччини (окрім Пряшівської єпархії). Святитель — Трнавський владика Юліус Ґабріш.
На початку січня 1991 року вперше відвідав Україну (Закарпаття). Влітку 1991 року мав десять тижнів місійного досвіду в Еквадорі. Взимку 1992 року побував у Росії: Москва, Волгоград, Комишин та Енгельс.
У червні 1992 року, після закінчення навчання в Римі: отримує ліцензіат із богослов’я. Бере участь в Генеральному зібранні отців-лазаристів у Римі. 19 серпня 1992 року приїжджає в Україну, на Закарпаття, у село Довге. Провадить пасторальну службу для словацької спільноти у Великому Березному, Кольчині (Фрідішові), Довгому й Лисичові аж до 4 жовтня 1992 року. Між тим бере участь у похороні (перепохованні) мученика-ісповідника отця Петра Павла Ороса в Білках.
Із 5 жовтня 1992 року до 5 липня 1998 року працював в Апостольській Нунціатурі в Києві. Виконуючи службові обов’язки, об’їздив майже всю Україну, супроводжував Апостольського Нунція, перекладав. Часто навідувався на Закарпаття, допомагав у пасторальній службі, певний час навіть щосуботи та щонеділі. Брав участь у святкуваннях 400-ї річниці Берестейської унії та 350-ї річниці Ужгородської унії. З січня 1994 до липня 1998 року також служить для чеської спільноти в Києві. Після закінчення праці в Нунціатурі повернувся до Словаччини, де став настоятелем спільноти отців-лазаристів у Банській Бистріці. Потім протягом одного року був Директором Новіціату в Конгрегації Отців Лазаристів у Словаччині. Викладав у Банськобистрицькій семінарії в Бадині.
9 жовтня 1998 року нагороджений Папською відзнакою — золотим хрестом «Pro Ecclesia et Pontifice».
Із серпня 2000 року знову посланий на Закарпаття та призначений настоятелем спільноти отців-лазаристів і парохом у Перечині, Закарпаття для римо-католиків. Із двома співробітниками обслуговував ще й Тур’я Ремети, Оноківці, Гуту, Великий Березний і Забрідь, а також і греко-католиків. У Заброді збудував новий храм.
За дозволом Святого Престолу о. Мілан Шашік служив у двох обрядах: греко-католицькому і латинському.
Хіротонізований в єпископи (єпископські свячення) Святішим Отцем Іваном Павлом ІІ 6 січня 2003 року в Римі в Собор святого Петра в Римі. Уряд прийняв 25 січня 2003 року.
У червні 2006 року за участю владики Мілана в Ужгородській греко-католицькій богословській академії відбулася міжнародна конференція, присвячена сторіччю публікації мукачівського простопінія (ірмологіону) Йоанна Бокшая. Участь в конференції взяли не тільки греко-католицькі, але й православні єпископи.
2007 року нагороджений орденом України «За заслуги» ІІІ ступеня. Того ж року під головуванням владики Мілана відбулося відзначення 60-річчя мученицької смерть Блаженного Теодора Ромжі за участі єпископів із різних країн та областей України.
2008 року обраний почесним громадянином Ужгорода. 2009 року прийняв громадянство України.
17 березня 2010 року іменований єпархом Мукачівської єпархії. 24 квітня святково введений (інтронізований) на кафедру в Ужгородському соборі Воздвиження Чесного Хреста.
13 квітня 2011 року в переддень 100-ї річниці Блаженного священномученика Теодора перенісся до історичної резиденції греко-католицьких єпископів в Ужгороді поруч із кафедральним собором.
У грудні 2011 року з ініціативи Владики Мілана на площі Святого Петра у Ватикані поставлена різдвяна ялинка з Великого Бичкова як дар від усіх Церков України, за що єпископ був нагороджений відзнакою посольства України при Святому Престолі.
За десять років Владика Мілан освятив в Мукачівській єпархії 140 храмів та каплиць, висвятив 156 нових єпархіальних священиків.
В Ужгороді запрошують разом пізнавати Бога за допомогою стародавнього методу читання Біблії “Lectio Divina”. Відповідне відеозвернення оприлюднено на сторінці Ужгородського Хрестовоздвиженського греко-католицького Катедрального Собору у соцмережі “Фейсбук”.
Зокрема, священнослужитель собору отець Роман Курах розповідає, як через Слово Боже можна перемінити власне життя та стати справді щасливим.
Відколи постав світ – людина постійно шукає Бога. Щоправда, вона частіше звертається до Господа, коли їй важко, а життя сповнене труднощів, клопотів і проблем. От як у нинішні, без перебільшення, історичні часи, коли пандемія Коронавірусу набула планетарного масштабу і людству довелося переосмислити багато фундаментальних речей та поглянути на життя іншими очима. У світлі карантину, коли людина опинилася сам-на сам із собою, вимушено зачинена в чотирьох стінах, вона особливо почувається самотньою, її душевний стан близький до відчаю, вона переповнена екзистенційними страхами і фобіями й не має упевненості у майбутньому, відтак ще активніше перебуває у пошуках Господа. А Він – близько, варто тільки простягнути руку і відчинити Йому двері.
Ще на зорі періоду карантину в протоієрея Мукачівської греко-католицької єпархії Романа Кураха виникла ідея зібрати вірян, вимушено зачинених у власних домівках, під дахом всесвітньої павутини – інтернету для розважання Слова Божого. Адже коли людина ділить свій хрест із однодумцями – його стає легше нести. Було вибрано древній метод «Lectio Divina», який існує з давніх часів у Церкві, підтриманий отцями другого Ватиканського Собору і успішно приносить свої плоди з Євангелізації людей, про що зокрема і розповідає отець Роман у нашій бесіді.
Отче Романе, як і коли виникла ідея створити християнську групу «Lectio Divina», щоб розважати над Словом Божим? Якою є етимологія назви?
Назва походить від двох латинських слів і дослівно перекладається, як Божественне читання чи духовне читання. Це є патерналістичний метод, за яким Слово Боже пояснює само себе. В основі лежить читання, яке базується на паралельних текстах із Старого і Нового Завіту. Монахи-бенедиктинці активно використовували цю методику, постійно удосконалювали її. Відтак «Lectio Divina» або Божественне читання набуло тієї форми, якою ми послуговуємося і сьогодні. Читання складається із чотирьох частин: lectio (читання), meditatio (розважання над паралельними місцями, які мають на меті сконцентрувати розум людини на Господі), oratio (молитва), contemplatio (споглядання). Про методу «Lectio Divina» говорить також одна з чотирьох Конституцій другого Ватиканського Собору (1962-1965рр.) «Dei Verbum» (Слово Боже), у якій мовиться про важливість розважання Слова Божого, передовсім, для нас, духовенства. Пізніше ці ініціативи підтримав Папа Бенедикт XVI, який наголошував, що ця методика розважання над Словом є надзвичайно актуальним сьогодні для цілоого Божого народу, щоб увійти в глибокий особистий діалог з Господом, з тим, щоби споглядати Його обличчя, багате в Милосерді, і щоб наше тіло стало Храмом Духа Святого. Зазначу відразу, що це не є легкий шлях, бо як казав Іван Хреститель: «Царство Боже здобувається силою» (Мт. 11,12). Тобто «Lectio Divina» – це для людей відважних, настирливих, які вибирають важчу дорогу, і хочуть входити у труд слухання Бога, щоб це врешті привело до послуху Його волі.
Чому вибрано, на перший погляд, такий неординарний формат зустрічей: у режимі відеоконференцій?
Добре питання. Я і до цього часу робив такі розважання над Словом Божим із іншими спільнотами у реальному житті. На спосіб, у який ми зустрічаємося в групі «Lectio Divina», мене надихнуло бажання поділитись досвідом віри з людьми, які залишилися по своїх домівках під час карантину, пов‘язаноно із пандемією Covid-19. У той час соціальними мережами навіть ширилося красномовне фото, де диявол сміється з Бога і зловтішається з того, що він закрив всі Божі храми і християни не можуть іти молитися до них. А Господь посміхнувся йому у відповідь і сказав: « То правда – ти зачинив церкви, а я повідкривав двері квартир і будинків та ввійшов у родини». А ще мене мотивували вірники, які просили знайти якийсь спосіб молитися і слухати Слово Боже разом, оскільки зачинені церкви. Тоді і прийшла ця ідея: робити такі відеоконференції в режимі онлайн, щоб розмірковувати над Божим Словом. І досвід показує, що Святий Дух є дуже творчим і виявляється – він може діяти і в такий спосіб та торкатися сердець людей, які опинилися вимушено зачиненими вдома. Окрім того я зрозумів: практикуючи таку модель зустрічей, можна торкнутися не тільки ужгородців, а і мешканців інших міст України та Європи, представників яких ми вже маємо у групі, таким чином захопивши набагато ширшу аудиторію.
Що спонукає Вас активно пропагувати онлайн-бесіди, невже недостатньо того, аби людина відвідала Богослужіння у церкві, причастилася святими тайнами, послухала Євангеліє і проповідь священика?
Власне тут не йдеться про те: достатньо чи недостатньо. Йдеться про щось глибше. Про серце людини. Останні п‘ятнадцять років я аналізував одну дуже важливу річ, що юдео-християнська духовність вчить мистецтву очищувати серце, як духовний орган людини. Про це ще говорили старозавітні пророки Ісая, Єремія, пізніше отці Церкви, апостол Павло і , насамперед, Ісус Христос, що серце є найбільш інтимним місцем зустрічі Бога і людини. Людське серце є храмом або Господа, або демона. І я довго думав: як перевтілити моє серце так, аби воно сталоГосподнім храмом? Адже те, що серце є храмом демона, – зрозуміло, бо всі ми народжуємося з досвідом першородного гріха і у кожному з нас, – як каже апостол Павло, – присутнє сім‘я гріха «і ми робимо те, чого не хочемо, а що хочемо – не робимо, бо гріх живе у нас»(Рим.7 І Господь почав відкривати мені: постійне перебування у слуханні Слова Божого здатне трансформувати серце і зробити його храмом присутності Святого Духа. У Діянні Апостолів описується, як жили первісні християни: вони постійно збиралися на слухання апостольської науки, на ламання хліба й молитву(Ді 2,42). Ця традиція змінювала їх із середини і творила між ними два знаки зрілої віри: єдності між ними і любові у вимірі Христа. Любові, сильнішої за смерть. Постійне перебування у Божому Слові дало мені досвід, що воно – не тільки звук, а воно ще й має потужну силу. Я почав досвідчувати, що Слово починає діяти у моєму серці і очищувати мене зсередини. Відтак я зрозумів, що цей досвід не можна тримати тільки для себе, ним потрібно ділитися з іншими людьми у різні способи, які нам дає нинішня цивілізація, ЗМІ та інтернет. Коли я досвідчую силу Слова через духовне читання «Lectio Divina» – я входжу в глибоку розмову із живим Богом. Він стає для мене реальним Богом: який має реальний вплив на моє життя. І тоді Святі Лігургії, таїнства та інші способи, які є в Церкві, просто допомагають рости у мені «новій людині» на повноту міри Христа і дарам Святого Духа, які були влиті у мене під час таємниці хрещення. Пророк Ісая каже, що Слово Боже – це як дощ, який сходить на землю, що не повертається, допоки не виконає своєї місії на землі (Іс.55). Так і Боже Слово не вертається до Господа, поки не виконає своєї місії. А місія Слова – це оживити тверду, закам‘янілу землю мого серця, якою її робить гріх, і саме він робить серце нечутливим до того, що Всевишній хоче мені сказати. А, зважаючи на реалії сьогодення, коли в суспільстві існує потужний запит на реформи у всіх сферах, забувається, що потрібна фундаментальна реформа – це реформа людського серця, яка відбувається через очищення Божим Словом. Відтак реформована зсередини людина стане прекрасним мером, депутатом чи бізнесменом, яка буде трудитися на славу Господа, своє власне спасіння і на благо громадянського суспільства.
Які завдання в контексті функціонування християнської онлайн-спільноти ставите як її модератор?
Вся ця дійсність «Lectio Divina» ставить собі за мету допомогти сучасній людині двадцять першого століття, яка часто є бомбардованою протирічною інформацією із ЗМІ, сформувати культуру «шема», з івриту – слухати. Слухати Господа, щоб бути Йому слухняним. Виховати в людині культуру слухання Слова, яке би привело її до пізнання Христа з тим, щоб вона закохалася у Господа і вкорінилася у Ньому. А через це вкорінення в Ісусі Христі як джерелі життя, радості і живої води привести людину до глибокого прагнення служити Йому. Тому що багато людей сьогодні служать світу, демону і гріху, але мало тих, хто служить Богу і поширенню Його царства на землі. Наступною ціллю Божественного читання є допомога сучасній людині відкрити для себе, що вона покликана до великої священної історії, яку Всевишній заснував через два союзи любові: через Мойсея на горі Синай та Ісуса Христа на Голгофі, відповівши на гріх світу Пасхою свого Сина. Адже, вкорінившись у священній історії, наш сучасник почне досвідчувати, що він не є сиротою на землі, загубленим у сучасному світі модерних технологій, і не живе у темряві. Людина відкриє, що вона є сином чи дочкою великого Небесного Отця, який веде її священну історію спасіння та провадить її в напрямку Небесного Єрусалиму (Од.21-22). Бо дитина Божа пов‘язана зі спадщиною, якою є подвійна обітниця Господа: у кожному з нас народжується нова людина через таїнство хрещення, яка росте на міру нашої віри, і друга обітниця – це земля обітованна або Новий Єрусалим, як мовиться у Книзі Одкровення, куди ми всі йдемо.
Чи підтримує Владика Мілан Ваші починання?
Я мав із Владикою зустріч, під час якої розповідав і показував йому, як би могли виглядати способи популяризації і розповсюдження наших онлайн-конференцій, функціонування нашої онлайн-спільноти, і він поблагословив такі ініціативи з побажанням іти вперед. Цей спосіб зустрічей із допомогою інтернету є новим для єпархії, але важливо, щоб справа йшла вперед і перетворювала людське серце на храм Духа Святого.
Чула, що у Вас є ідея максимально розширити онлайн-спільноту «Lectio Divina», аби вона з часом трансформувалася у велику родину. Хто може прийти сюди і що маєте сказати цим людям?
Я свідомий того, що Господь, як і дві тисячі років тому, не захотів, щоб людина блукала у темряві, а відчула себе ще тут, на землі, людиною світла. Щоб вона досвідчила себе дуже любленою Господом, зціленою, прощеною, очищеною Словом Божим, щоб вона перебувала у Господі, а Господь у ній. Тому моє прагнення, яке Бог кладе мені на серце, допомогти всім людям доброї волі увійти в глибокий інтимний діалог з Господом, щоби дозволити очистити себе Словом, яке оживає у згромадженні, що практикувала первісна Церква. Первісні християни були одною великою родиною, де вони знали, допомагали, вимолювали, ділили радощі і труднощі одні одних. На жаль, сьогодні у багатьох парафіях України і Європи спостерігаємо церкву анонімних християн, куди приходять, запалюють свічки, моляться, але не знають один одного. І цей стиль духовного читання має на меті допомогти братам і сестрам, щоб вони стали ближчими одні до одних і відчули себе одною Божою родиною.
Владика Мілан, єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії розповів про святкування Вербної неділі та Великодня в умовах карантину, чому потрібно лікувати суспільство, що таке любов та як залишатися людьми і християнами.
В Ужгороді відреставрують внутрішні розписи та унікальний іконостас у Хрестовоздвиженському греко-католицькому кафедральному соборі. Джерелом фінансування реставраційних робіт є гроші єпархії та гранту Європейського Союзу – Програми Європейського Інструменту Сусідства «Угорщина-Словаччина-Румунія-Україна» 2014-2020 років. Цей грантовий проект має назву HUSKROUA/1702/3.1/0130 «Реставрація спільної історичної та культурної спадщини Словаччини та України». У сусідів реконструюють Урбанову вежу. Це визначна пам’ятка, одна з найстаріших будівель словацького міста Кошице.
«Це проект, який фінансуєтся у більшій часті Європейським Союзом з бюджетом 1 мільйон 50 тисяч євро, – коментує Євгеній Лукша, менеджер проекту ЄС «Реставрація спільної історичної та культурної спадщини». – Виконується у партнерстві двома організаціями. Головну роль у проекті грає Громадська організація з міста Кошиць, яка має назву «Перли готіцкой цести». У Закарпатській області виступає управління Мукачівської греко-католицької єпархії, загальна кошторисна вартість української частини робіт становить близько 450 тисяч євро.
Хрестовоздвиженський собор в Ужгороді – це пам’ятка архітектури національного значення. Головна святиня Мукачівської греко-католицької єпархії та резиденція єпископів. Храм є однією з найбільш ранніх пам’яток барокового мистецтва в Україні. Зводити його почали ще в 1640-му році. Проект Європейського Союзу передбачає реставрацію настінних фресок та склепіння центральної нави, відновлення іконостасу, датованого кінцем 18 століття.
Владика Мілан Шашік, єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії каже, що це дуже великий проект. «На який ми самі би не були спроможні за жодних обставин. Тому я вдячний тим, які виписали цей тендер. Протягом 245 років було багато різних втручань до цього собору. Перебудовані вежі, розпис мінявся. І зараз потрібно відновити те, що можна відновити».
У храмі є цілий комплекс живопису відомих митців Йосипа Бокшая та Фердинанда Видри. Група українських науковців вже провела у соборі комплексне дослідження й підготувала реставраційний проект. Тут різний стан збереження унікальних і надзвичайно цінних зображень. На реставрацію вони чекають вже давно. Іконостас вкритий поталлю та почорнів. Частину різьблених елементів вже втрачено, їх треба відновлювати. Місцями живопис дуже пошкоджений, фарба зі стін і стелі відпадає. Йде її розшарування.
Менеджери проекту оголосили тендерні торги. Заявки від підрядників, що здатні фахово відреставрувати собор, приймають до 24 квітня. Після оголошення переможця, до роботи можна приступати одразу. У храмі вже встановили риштування. За якістю робіт пильно стежитиме наглядова рада. Підрядник має впоратися за два роки.
У храмі у попередні роки вже відреставрували святилище. Теж за гроші Євросоюзу. Оновлена й резиденція єпископа. Після внутрішньої реставрації Хрестовоздвиженський греко-католицький собор вражатиме свої первісним виглядом.
Михайло Приймич, доктор мистецтвознавства, експерт проекту ЄС «Реставрація спільної історичної та культурної спадщини» зазначає, що після реставрації храм буде не тільки зовні візитівкою для нашого краю. А стане найбільшою пам’яткою живопису і різьблення кінця 18- початку 20 століття.
Та мета проекту – не тільки врятувати живопис. Оновлений храм допоможе у розвитку релігійно-культурного туризму. Проектом заплановано підготувати й надрукувати кишенькову книжку для туристів і паломників. Про історію і реставрацію іконостасу собору. Це допоможе популяризувати пам’ятку архітектури. Під час реставраційних робіт Хрестовоздвиженський собор функціонуватиме. Фахівці не працюватимуть під час служби і не заважатимуть вірникам відвідувати храм.
Відоме видання Ukraїner опублікувало історію про словацького священника, який довго служив на Закарпатті. У відеороботі журналістів розповідається про зміни в духовному житті Мелітополя та про роль у цих змінах церкви. Це історія про те, як греко-католицький священник Петро Криніцький намагається показати мелітопольцям любов Бога та цінність кожної людини. Отець Петро говорить, що найважливіше віддати людям всього себе сповна.
Відзначимо, священнослужитиль довгий час перебував на Закарпатті. Зокрема, очолював Тячівський деканат Мукачівської греко-католицької єпархії. Саме він став ініціаторм та організатором щорічної Прощі народів та національностей у Тячеві. За роки свого служіння на Закарпатті отець Петро здобув велику повагу та любов краян.
Мелітополь сьогодні більш відомий як місто черешень і заводів, які за радянських часів забезпечували роботою регулярні потоки робочих-переселенців з інших регіонів країни, а нині майже всі закрилися. Маркером міста також свого часу були кримінальні угруповання, що слугували вартовими на шляху з материкової частини України на Кримський півострів. Але десять років тому до Мелітополя приїхав Петро Креніцький, греко-католицький священник, який започаткував у місті соціальні ініціативи, що сформували нову спільноту. Цей текст є одним із небагатьох винятків із наших правил, адже зазвичай ми не пишемо про релігійні організації. Втім історія отця Петра — приклад успішної трансформації міста зсередини, яким варто поділитися.
Отець Петро Креніцький приїхав до Мелітополя взимку 2010 року. До того 17 років служив на Закарпатті: у Тячеві та навколишніх селах. Там він ініціював будівництво понад тридцяти церков і вже мав велику спільноту вірян. Коли у районі трапилася повінь, частина мешканців втратили житло.
Кілька сімей з пастви отця Петра переїхало на запрошення родичів на Приазов’я, до села Орлове, що неподалік Мелітополя. Невдовзі закарпатці покликали до себе й отця, аби розбудовувати громаду вже на новому місці.
Так Петро Креніцький приїхав «на чисте поле, на нову пригоду». Ями на дорозі до пустиря, на якому згодом постала його перша церква, Петро власноруч закладав битою цеглою, аби там можна було проїхати. Сьогодні за його ініціативи у Мелітополі та навколишніх селах діють храми, притулки, благодійні їдальні, соціальні та навчальні програми для молоді.
Починати на Приазов’ї Петру довелося з нуля. Разом із ще кількома священниками він звернувся до сільського голови в Орловому з проханням виділити їм ділянку під церкву:
— Перше ми купили цю хату. Там була така розвалюха непридатна, а тут були такі «врем’янки», гаражі. І перше літо жив тут, у такій «врем’янці». Це було таке, майже шафа. Зимою тут були дрова, а навесні я собі пристосував, щоб тут жити.
Згодом разом із кількома волонтерами отець облаштував церкву в Орловому. Відтоді почала формуватися спільнота, до якої поступово долучалося все більше волонтерів та священників на місцях:
— Ми з Карпат привезли дерев’яну церкву і встановили її в Орловому за 19 днів — і слава богу. Там є тепер другий священник, він там служить. Так само, слава богу, починав в Приморську: там побудували церкву, тоже дерев’яну, вже і там є священник. І на багатьох місцях тут, в Запорізькій області, коли починали так, з нуля, але що вже є, передали й іншим священникам. Ми маємо, як я, сотрудника, і ще один диякон, надіємось, що і він буде тут з нами допомагати тягнути. Наше служіння має бути в команді.
Петро вирішив залишитися у Мелітополі. На Закарпатті, за його словами, на той момент було достатньо священників, які опікувалися вже згуртованою громадою, зі спільними цінностями та традиціями. На Приазов’ї ж таку громаду треба було лише створювати:
— Церква — це одне. Але їй потрібен священник. Будівля — це мало. Як не я — то хто?
Діяльність священника не обмежилася власною паствою — він поступово почав формувати спільноту з місцевих мешканців:
— Коли приїхав в Мелітополь — нікого не знав, але прагнув бачити тих, хто потребував підтримки. Я не шукав, вони самі зустрічалися. Так починав від трьох людей стареньких, а потім так, поволі.
Після Орлового вже у самому Мелітополі звели церкву, а згодом церкви облаштували і в інших навколишніх селах. При церквах відкрили притулки, благодійні їдальні, започаткували навчальні програми для підлітків та студентів.
Мелітополь. Притулок та благодійна їдальня
Першою з ініціативи Петра Креніцького в Мелітополі постала церква Різдва Пресвятої Богородиці. Її, як і більшість церков, спільнота будувала з нуля:
— Коли я приїхав сюди, то в першу очередь викупили ми цю ділянку, а тут був забор. Всюди — такі різні сараї. Ну, і так, крок за кроком, багато чого робили. Покриття робили, і поволі, поволі. Спершу був лише брезент такий, перекриття.
Згодом навколо церкви облаштували зелену зону і дитячий майданчик, а також посадили фруктові дерева на місці засохлих:
— Великий плюс того, що тут є сад. Для дітей це є взагалі щось дуже велике. Ми звертаємо увагу на це, щоб сад був і більш продуктивний. Після служби тут можна вийти, черешні подзьобати, поспілкуватись і в такий спосіб релаксувати. Потім є вже абрикоси, потім — виноград, потім — груші. То завжди є щось і подарувати, чим поділитися.
Зараз при церкві діє притулок для тих, хто тимчасово потребує житла через складні життєві обставини. У притулку є кімнати для сімей, а є окремо — чоловічі та жіночі. Є також кімнати, де можна приймати відвідувачів.
Із появою першої греко-католицької церкви у менш релігійному порівняно із Закарпаттям Мелітополі міжконфесійної боротьби не сталося. Втім, під час Революції Гідності, за словами отця, були погрози від місцевих мешканців:
— Ноччю приходили, будили мене п’яні тітушки, погрожували. Я, поки міг, то ще їх нагодував, вислухав, вислухав всі погрози. Агресію, зло можна подолати лише добром. Любов — сила, яка перемагає все.
На базі церкви тут діє ще низка спільнот. У спільноті «Лицарі Колумба» — чоловіки, що допомагають неповним сім’ям або ж людям із обмеженими фізичними можливостями посильною фізичною працею: заготовка дров, ремонтні та будівельні роботи, догляд за городом, господарством тощо. Також є спільнота жінок «Матері в молитві», де жінки допомагають одна одній, організовують спільні зустрічі та інші заходи. Для дітей та молоді діє осередок «Пласту», де вони проходять навчання, вишкіл та мають спільне дозвілля.
Також при церкві відкрита безкоштовна їдальня, де готують обіди для місцевих безпритульних та багатодітних родин. Іноді розділити трапезу приходить 40–50 людей, в холодну пору охочих ще більше. Готують обіди місцеві волонтери, а продукти та консервацію передають з усієї України, найбільше — із Закарпаття:
— Зимою дуже багато людей приходило. Бувало, і до 80 ходить кожного дня, коли дуже холодно. Правда, цю зиму вже і місто пішло назустріч з тим, що відкрили нічліжку в лікарні. І тепер боремося за це, щоб вона була відкрита постійно.
Втім, поки що міська влада дозволяє такі нічліжки лише на холодний період. Решту часу люди, які не мають власного житла, продовжують жити на вулиці. У той час як в лікарні, наприклад, можна скористатися душем, на вулиці вони позбавлені цих мінімальних зручностей:
— Бувало так, що, наприклад, наша молодь ліпила вареники. Ми приходили і приносили їм (безпритульним. — ред.) вечерю. Вони себе почували людьми — хтось щось зробив для них. Багато доброго можна було зробити. Ну, а коли наново на вулицю, то, значить, ти нікому не потрібний.
Отець згадує, що під час спільних зібрань та святкових частувань особливо помітно, наскільки, насправді люди потребують відчуття родинного кола:
— На Святвечір включали колядки — це було надзвичайно емотивно. Декотрі так плакали, як малі діти, що і їсти не могли: було треба їм потім запакувати їжу. Багато з них мали батьків, які їх народили, але інколи і родини немає. У них раніше ніколи не було святкового столу, вони не пам’ятають такого. І це був такий позитивний шок.
Разом із отцем Петром у парафії у Маріуполі, Нижніх Сірогозах та Нововасилівці служать отці Олександр Богомаз та Леонід Бізунок. Олександр, або отець Сашко, як його тут всі називають — колишній вчитель історії, який вивчився і отримав духовний сан саме тут, під керівництвом отця Петра. Олександр змінив професію та дещо лишилося незмінним — він, так само як і у часи вчителювання, багато уваги приділяє роботі з дітьми та молоддю і є для них справжнім другом та авторитетом.
Леонід Бізунок приїхав на Приазов’я з Луганська кілька років тому, аби перечекати війну, і сподівається, що після її закінчення, він зможе повернутися в український Луганськ і правити службу вже там.
Петро Креніцький разом із помічниками створив чималу спільноту, яка тепер постійно поповнюється та ініціює нові соціальні проєкти:
— За ці роки, що я тут, народилася така сім’я, спільнота віруючих, як сім’ї дружні. Думаю, що вдалося створити таку спільноту людей, які можуть підтримати, яким не байдуже. Я бачу, що можемо разом багато доброго зробити.
Можливості для міста
За словами Петра, той Мелітополь, який він побачив, вперше приїхавши сюди у 2010-му році, дуже відрізняється від того міста, яким він поступово стає:
— Моє перше враження було, що це є таке сіре місто, яке не мало нічого. Ці сірі будівлі, цегла, без кольорів. Було таке враження, що десь як в тюремну зону зайшли, і тут таке місто, яке не мало належного центра, дороги розбиті. Там, де тепер наша церква, я сам цеглу бив, щоб ями засипати, щоб можна було проїхати. Вже не можна було об’їхати ті ями, настільки це було таке жахливе. І всюди була корупція. Не можна сказати, що тепер все ідеально, але є таке враження, що світає. І світанок — вже на краще.
У Мелітополі досить багато вихідців із заходу України. Опинялися тут через політику радянської влади, внаслідок депортації із забороною повертатися на батьківщину. Ще одна причина переселень — пошук роботи у промисловому центрі, на заводах:
— Мелітополь є інтеркультурне місто, багато національностей, люди з усіх куточків світу. Не тільки України. Так що є багато переселенців з Західної України, ті, які корінні греко-католики.
З огляду на те що відновлення діяльності місцевих заводів та фабрик видається майже неможливою ідеєю, Петро Креніцький бачить інші можливості для розвитку міста й регіону в цілому:
— Можливість ще є — туризм. Це є зона близько моря, і влітку тут тисячі людей знаходять працю. В одній Кирилівці за сезон є понад три мільйони відпочиваючих. І це є інвестиції, з яких може жити і місто, і цей край. І це розвивають, і шукають спосіб як, а це тішить, що можемо бачити не лише тих, хто ворують, а тикають пальцем на інших, але тих, що стараються щось робити. Хоча в цьому середовищі інколи їм опускаються руки. Стільки заатакувань, я це прекрасно розумію, і тому стараємося підтримувати тих людей, що намагаються робити оцінку, і підтримувати цю самооцінку у них, щоб з цієї дороги, як наступили, щоб не зійти.
Місто трансформується, і ці зміни стають все більш помітні, особливо коли покращується якість життя містян, каже отець:
— Наприклад, школу відремонтували от «а» по «я». Це прекрасно. Це була така стара гарабурда, руїна, а її підняли. Зараз лікарню ремонтують, працюють, кипить робота. Всюди, всюди відчутно, що тут з цієї такої ще посткомуністичної руїни починає кипіти життя. Це дуже симпатично. Я не знаю, чи є ще таке місто. Я думаю, що в України ще Мелітополь буде на першому місці в такому — щодо позитивних змін. В такому темпі.
Діяльність місцевої греко-католицької спільноти не обмежується Мелітополем. Підтримують за можливості всіх у ближніх селах: Лазурному, Полянівці, Нижніх Сірогозах, Снігурівці та інших. Спільнота реставрує старі та будує нові церкви, відкриває притулки, волонтери допомагають по господарству тим, хто тимчасово не може поратися, людям з інвалідністю чи неповним сім’ям:
— Бути людиною — це наша ціль. Це наше багатство — бути людиною, яка любить, яка має відкриті очі і серце.
Нещодавно греко-католицька спільнота завершила відновлення будівлі німецької кірхи у селі Снігурівка, у закинутому приміщенні якої тривалий час було звалище сміття, яке сюди звозили звідусіль. За радянських часів тут був склад, спортивний клуб тощо. Церква не функціонувала вже дуже тривалий час. Волонтери почистили будівлю та територію від сміття та заростів, зробили дах, вікна, відновили підлогу, а з часом — іконостас. Влітку 2014 року церкву освятили на честь святого Іллі.
Також побудували нову церкву у селі Лазурне, де зараз часом править служби отець Петро.
У Нижніх Сірогозах та Лазурному діють два притулки — Доми милосердя, де живуть переважно літні люди, безпритульні:
— В кожному селі треба мати такі Доми милосердя, бо ніколи не знаєш, хто в якій ситуації опиниться. А це є така підтримка, допомога, що є тут такий заклад. До нас вже зголошується море людей, які тут хотіли би бути.
Окрім притулку для літніх людей і безпритульних, в Лазурному також облаштоване спільне житло для неповних та багатодітних сімей. Цей проєкт тут називають «Містечком надії»:
— Тут живуть ті, що жили в страшних умовах, не мали стріхи над головою. Тут (в селі. — ред.) хати і квартири дешеві, тому можна придбати, але, з іншої сторони, треба шукати спосіб, як їх поставити на ноги, якусь роботу дати.
Побудова спільноти та допомога місцевим жителям, молоді, сім’ям у складних життєвих обставинах потребують можливостей для реалізації у селах. А це — навчальні заклади, робочі місця, соціальний захист та розбудова регіональної інфраструктури. На Приазов’ї, як і в решті регіонів України, населення намагається виїхати з сіл до великих міст саме через наявність там таких структур. Це призводить і до перенесення у міста середнього та дрібного підприємництва, а заразом — до закриття дитсадків, бібліотек, будинків культури. Отець Петро та його спільнота намагаються створювати такі можливості на місцях:
— Вони, ті села, є депресивними, село якби вимирає. Наприклад, у Полянівці є і магазин, і вода, є умови, але роботи немає. Це наступне завдання переді мною, як помогти тим людям. Така моя мрія в цьому році — відкрити тут маленьку хлібопекарню. Тоді хоча б двоє людей мали би тут роботу.
Не рідкість тут — багатодітні сім’ї, які стикаються із проблемою алкоголізму, або ж такі, які кидає один із батьків. За таких обставин тут намагаються допомогти матеріально, створити умови, які дозволяли б зберігати сім’ї, формувати в них нові стосунки. Усе це, каже Петро, — без насильства, примусу та очікувань:
— Людина має свою дорогу, а важливе є, що як зробити то добро, яке я на даний час можу зробити і повинен зробити на цьому місці. Бо як сам себе накрутити такими планами, що: а, прийшов — на, вже будеш то-то-то робити, то це маніпуляція людьми. Люди не є шашки, з якими можна погратися. Треба це зрозуміти і не вимагати від людини це, що вона на даний час, на даному етапі не може зробити.
Попри те що допомагати тут готові завжди, намагаються все ж, щоб просити — не ставало постійною звичкою місцевих:
— Ми так намагаємося [дітям] дати велосипеди, щоб активно використати час і відпочинок, і в кіно зводити. Тільки-но треба руку тримати на пульсові, щоб не переросло це в таке вимагательство — «ви мусите». А це є таке — синдром жебрацтва, коли ти повинний бути постійним спонсором. Виховувати — це означає й навчитися говорити «ні».
У спілкуванні з людьми отець найдужче цінує постійну включеність у момент. Скаржиться, що за сучасними ґаджетами люди часто перестають цінувати живий контакт:
— Я живу тоді, коли я бачу людей і можу з ними прожити і зав’язувати контакти. А як не живу, лише виживаю, коли завжди щось спішуся, бо я нікого не бачу, не чую. Коли дивишся в очі дітей — я повністю для них. Це що мені голову прошивають думки, так, є потрібні і гроші. І потрібне — і обід, і вечеря, і ліки потрібні, але це все не важливіші від цього, щоб бути з людиною
Петро Креніцький живе в Україні вже понад 25 років. Він — етнічний українець, народився та виріс у Словаччині, в регіоні, де мешкає чимала українська діаспора. Тут отримав духовний сан і почав служити у місті Левочі.
Про своє покликання Петро згадує, що воно прийшло до нього ще у дитинстві. Тоді у Словаччині, яка перебувала під впливом СРСР, греко-католицьку церкву ліквідували. Проте родина священника продовжувала щонеділі слухати службу українською мовою з Ватикану по радіо:
— Нас збирали, родину, кожної неділі біля радіо — у нас було таке маленьке радіо, і ми так слухали, і якось так вже в мене змаленьку було, що я, як виросту — піду до радіо, буду в радіо тоже службу співати.
1946У 1946 році у Львові відбувся псевдособор, на якому ухвалили рішення про скасування Берестейської унії 1596 року, яка поклала початок існуванню греко-католицької (уніатської) церкви, та приєднання її до російської православної церкви. На соборі не було жодного греко-католицького єпископа, тому Ватикан цього рішення не визнав. Через репресії та посилений тиск радянської влади, греко-католицька церква надовго перейшла у підпілля. На території України вона почала відроджуватися лиш у 1989 році.
У Словаччині на той момент діяла «Укрaїнcькa cтудія Чexoслoвацького рaдіo». Українці мали там свою програму:
— Українська пісня коли звучала по радіо, то тато нас всіх кликав і було потрібно слухати, як молитву. Змаленьку я в родині чув цю повагу до української пісні, до українського слова. Не було в нас такої зверхності. А це є саме важливе. Не можеш помогти людям, як будеш ставитися до них зверхньо. Треба стати одним з них. Тому я став українцем.
Остаточно Петро вирішив стати священником, коли закохався:
— В підлітковому віці я безбожно закохався в дівчину. Вона один раз мене було звідалася: «Ким хочеш бути?» «Ну, ким ти захочеш», — думаю собі. Вона дотепер є одна з найкращих фольклорних співачок в Словаччині. Я їй кажу: «Хочу бути артистом». Шок: «Ти що, здурів?» «Не подобається, ну добре — буду лікарем». Не сподобалося. І потім почали розказувати, як вона в іншому місті вчилася на середній школі, розказувала, що як іде ранком в школу — заходить завжди в церкву і там такий класний священник. Вона вже всіх дівок привела подивитися на нього. Ну, й це для мене було — подобаються тобі священники, а чого б і не бути священником? Вона помогла мені не боятися цього, що дійсно це моє покликання — бути священником.
У 1993 році Ужгородський греко-католицький єпископ звернувся до владики із Пряшева (Словаччина) із проханням надіслати на Закарпаття священників. Спочатку отець Петро приїжджав сюди правити служби тільки на свята, як-от Різдво чи Великдень. Словаччина відзначає свята за григоріанським календарем, тоді як Україна — за юліанським. Тобто отець міг правити на великі свята спочатку у Словаччині, а на 14 днів пізніше — в Україні:
— Я мав на 3 роки бути (на Закарпатті. — ред.), але потім зрозумів, що не можна людей так залишити. Або їх потрібно виховати вже, а за три роки не виховаєш наступників. І так потім залишився.
День священика починається о 6-й ранку з індивідуальної молитви, а далі вже — вранішня служба, до якої може приєднатися кожен охочий:
— Я не звідаюся, чи ти віруючий. Потрібно приділяти увагу до того, що для мене святе. Ти проводиш цей час разом з людьми. Після сніданку — постійна робота з людьми у притулках, проблемних родинах у місті та навколишніх селах. Комусь — допомога матеріальна, комусь — розмова та увага. Працює священник без вихідних та відпусток:
— Кожна зустріч із позитивними людьми, з друзями: чи це є старі, чи молоді, чи малі, чи великі. Це дуже надихає і помагає, підносить.Це є і моя місія — не тільки матеріально, але і морально, і духовно підіймати людей, повертати їм вкрадену гідність. Щоб раділи собою, своєю піснею, словом. Так коли з людьми, з дітьми є, це тому так звучить і пісня, і свято.
Отець Олександр Богомаз з дітьми під час служби у храмі Пресвятої Богородиці.
Відкривати Україну в людях
Приазов’я — етнічно і мовно дуже строкатий регіон. Поступове заселення та освоєння цих територій, а також політика внутрішніх переселень Російської імперії та Радянського Союзу почасти пояснюють цю строкатість. Якщо ж говорити окремо про Мелітополь, то, за даними перепису населення 2001 року, українці складають трохи більше половини населення міста. Найчисельніша національна спільнота тут — росіяни (38 %). Також тут мешкають болгари, вірмени, кримські татари, німці та греки. Українською мовою спілкується трохи більше, ніж 20% місцевого населення. Решта ж — переважно російськомовні.
Одним із завдань отця Петра та осередку, яким він опікується, за його словами, є нагадати українцям про цінність їхньої мови та культури:
— Колись, коли був в Польщі, там попав до однієї діаспори українців. Коли співали українські народні пісні, я мав враження, що вони моляться. Це мене так сильно тронуло, що я зрозумів, що означає належати — тоді ще Україна не мала самостійність. Народ, який не має своєї держави, який є на хвості.
— Україна — це ж є моя батьківщина. Це моє рідне, це те, що люблю — це люди, і земля, і церква.
Не маючи упереджень щодо російської або будь-якої іншої мови, отець Петро спілкується зі своїми парафіянами на Приазов’ї виключно українською:
— Маю велику повагу до української мови, культури. З історією українців (не тільки як народу, але і багатьох родин), з трагічною історією познайомився, і це ще більше мене притягувало, як магніт, поважати. Все, що тут було, — руйнували, принижували. І тому я, знаючи, скільки агресії було тут, не хочу зробити нікого українцем тут, але хочу помогти відкрити. Ти можеш бути росіянин, ти можеш бути таджик, чи кореєць, чи китаєць. Але ти людина тоді, коли поважаєш мову і традицію.
Водночас отець без зайвих ілюзій говорить про травмованість українського суспільства радянським минулим та комплекс меншовартості:
— Я, коли приїхав сюди, то перевели мене на одне село, то шукав контакт з людьми, що там жили, з українкою. Я почав з нею вільно спілкуватися українською мовою, а вона тоді сказала так: «Я — украинка, но я никогда не буду разговаривать на этом языке. Я ненавижу этот язык», — ну і просто передала мені, що немає в світі такої гидкої мови, як українська. Я почав сміятися і кажу так: «Я не українець, знаєте, але я вам дуже вдячний за цей ваш вислів, знаєте, бо ви мені помогли дуже зрозуміти одне: як від садика було потрібно вас давити, принижувати, щоб ви ненавиділи себе за себе саму, вашу мову, вашу пісню, вашу культуру, щоб ви не цінували себе, загубили свою гідність». Пройшло пару місяців, зустрілися, і вона підійшла до мене, перепрошувала — і вже на українській мові. Я не осуджую тих, що мають ці страшні комплекси, щоб спілкуватися українською мовою. Я бачу, якими приниженнями вони, або їхні батьки, або їхні дідусь з бабусею чим пройшли, що в них створилися ці блокади. І цей процес не може бути розв’язаний лише тим, що видався закон про мову. Ні, це потрібно до людей іти з цим позитивом і помогти проходити через цей поріг страху, відрази.
Основний принцип, яким керується отець Петро і чому навчає свою паству — увага та допомога кожній людині, яка цього потребує. Саме так, вважає він, має функціонувати справжня спільнота:
— Для мене нема тупіка, нема такого, що не вартує. Там, де є люди, там вони вартують, щоб підійти до них і підіймати їх. Це таке чудове.
