Розмова з єпархом Мукачівської греко-католицької єпархії про епідемію коронавірусу, святкування Великодня та нові можливості для християн.
- Владико, триває великодній піст, який цього року видався ще й трагічним через ситуацію, в якій всі ми опинилися…
- Думаю про це щодня. Ситуація справді неординарна, бо ніхто з нас в таких обставинах не був. Це щось цілком нове. Остання подібна пандемія була наприкінці Першої світової війни, коли померли мільйони людей від іспанського грипу. За останні сто років цивілізована Європа такого не пам’ятає. Центральна і Східна Україна пережила голодомор, по війні лихоліття торкнулися певною мірою і Закарпаття, коли можна було відчути на собі «радянський рай», але нині вже мало залишилося очевидців тих нещасть. Це для нас історія.
Те, що відбувається зараз в усьому світі, наповнює людей страхом, бо заводить їх у непевність. Для християн будь-яка неординарна ситуація супроводжується вірою, що Господь нас не покине. Спочатку здавалося, що це лихо пройде стороною, нічого тут не станеться, але зараз розуміємо, що нам бракувало тестування. Епідемія вже тут.
Життя багатьох людей нині є під загрозою. Економічна ситуація зачепить кожного без винятку. Наші люди виїжджали за кордон на заробітки, а перша біда прийшла саме звідти. Згадується мені порівняння з Біблії, коли ізраїльтяни втікали з Палестини до Єгипту, хоча пророк застерігав їх, аби цього не робили. Вони хотіли кращого і спокійнішого життя, і тікаючи від біди, зустріли її там.
Це говорить про те, що не завжди виходить так, як ми сподіваємося. Але пам’ятаймо і відомий вислів, що тому, хто любить Бога, все служить на добро. Чимало родин нині зійшлися разом: батько, мати, діти, і це може мати позитивний вплив для відновлення взаємин. Заохочуємо наших вірників, аби використовували час вимушеного перебування на карантині, аби творили спільну молитву в сімейному колі, аби спілкувалися з іншими, бо зараз є такі можливості через сучасні комунікації, онлайн.
Нині є велика різниця з тим, що було колись. Я читав про словацького в’язня сумління, який у комуністичних часах був засуджений на 17 років і довгий час провів у камері-одиночці. Зранку молився, згадував статті Святого Письма та сам з пам’яті промовляв собі службу Божу і так перебував з дня на день. Що би дали ці в’язні за те, аби могли слідкувати за Богослужінням через телевізію чи радіо? Наскільки їм би було легше зносити страждання!
Певна річ, що коли людина звикла ходити до церкви, їй не вистачає єднання з Господом, парафіяльної спільноти, знайомих, з якими спілкувалася після служби.
Священикам також бракує вірян. Ми нині служимо в порожніх храмах. Зате маємо нагоду оцінити дар, який став для нас щоденним, рутинним – бути серед людей. Так, маємо технічні можливості, про які наші попередники не мріяли. Багато церков дали парафіянам можливість слідкувати в інтернеті за Богослужінням. Підключилися і місцеві телебачення та радіо, так що Закарпаття охоплено тими трансляціями. Це можливості нашої доби. І сподіваємося, що вони послужать для того, аби цей час гідно пережити, поки знову увійдемо в нормальне життя.
- Чи не є цей коронавірус своєрідним наслідком розвитку людства?
- Радше не розвитку, а занепаду. Я побоююся, чи за цим вірусом не стоїть хтось, хто не має моральних засторог. Недавно дивився інтерв’ю, в якому фахівці схиляються до думки про лабораторне походження коронавірусу.
- Може, ця глобальна катастрофа змусить споживацьке суспільство задуматися над сенсом життя, яке полягає не в розвагах та задоволенні?
- Було би добре, якби задумалися. Є думка, що це — Божа кара за те життя, яке веде людство. Я думаю, що Бог не карає людей, а виховує. Залишаючи нам власну волю, дозволяє людині приймати і помилкові рішення. Є люди розумні, але не мудрі, що мають здібності, таланти, але їм бракує моральних заборон. Тому що не все, що людина здатна зробити, є дозволеним, морально-етичним. Наприклад, людина не сміє вбивати. Це в її можливостях, але це страшний гріх.
Уявімо, що є якийсь винахідник, якому щось в голові перевернулося, і він може зробити такий коронавірус і хоче його випробувати, бо не має жодних моральних обмежень. Можливості людей стали, на щастя, ще не безмежними, але дуже великими. Сучасна наука стрімко розвивається. Якби людства зростало так і в етичній свідомості, тоді би це не було небезпечно. Але цього якраз бракує.
У часи Другої світової війни нацисти постійно говорили про нову зброю і, схоже, були близькі до створення атомної бомби. Богу дякувати, що не встигли, бо вже тоді все могло закінчитися фатально. Але зараз видається, що окрім ядерної зброї, винаходять й інші. Тому дуже важливим є виховання людського серця. Людство дійшло до межі, коли поведінка людей у багатьох напрямках є безвідповідальною. Не кажу вже про християнську мораль, а про антилюдську за своєю суттю.
- Ви вчилися в Італії, часто туди їздите, а зараз там – один з епіцентрів пандемії…
— Італія – чудова країна, яка зберігає велику частку світової культурної спадщини. Вона дуже відповідально до цього ставиться і прекрасно їх утримує. З іншого боку, Північна Італія, яка найбільше постраждала, є краєм високих технологій, передового виробництва, там дуже працьовиті, інтелігентні люди. І таке враження, ніби хтось хотів ударити по країні, де є висока цінність минулого і модерні технології.
Я cпілкуюся з моїми італійськими приятелями, родинами, які знаю, маємо у Римі і наших студентів. Там дуже складна ситуація. Бачимо, як страждає Святійший отець, як моляться онлайн наші друзі. Це все дуже боляче.
Тим паче, що в грудні ми мали велике єпархіальне паломництво до Італії, в якій взяли участь до тисячі наших краян. Владика Ніл служив у Флоренції, далі відбулася спільна Служба у Базиліці Санта Марія Маджоре, зустріч із Папою, літургія у Базиліці св. Петра, літургія у Венеції в Базиліці Святого Марка. Ми зустріли багато зичливості, наших паломників приймали чудово в монастирях та родинах, всі відчували братерську гостинність. Я знаю італійців як прекрасних людей – відкритих, радісних. Тому сприймаю це з болем і надією, що люди не втратять довіру до Бога.
- Півроку тому ви особисто пережили важку автоаварію Чи думали ви про те, що земне життя може в будь-який момент обірватися?
- Для перших християн смерть вважалася найкращим моментом життя – переходом в Царство небесне. І часто закінчували богослужіння вигуком «Прийди, Господи!». Це була частина їхнього буття, бо часто траплялися переслідування за церковне життя.
Природно, що якщо ми народилися, то мусимо відійти. Коли у нас оголосили епідемію коронавірусу, я увечері написав тестамент. Перший заповіт я зробив ще у Братиславі 1990 року. З того часу багато води спливло і треба внести ясність, якщо закінчиться мій земний шлях. На 68 році розумієш, що вступив у завершальну фазу життя, яке може негадано скінчитися.
Справді, на початку вересня, коли сталася аварія, була нагода поміркувати над швидкоплинністю земного існування. Можна вважати чудом, що ми відбулися лише пораненнями. Бо в машині, яка на нас наїхала, загинуло кілька людей. Ми мали щастя, що були в мікроавтобусі, бо інакше не вижили б.
Під час тривалого лікування розумієш, що наше життя є Божим даром. І врешті-решт залишиться після нас тільки те, що зробимо. Тому варто творити щось добре. І в цій неприємній ситуації, в якій ми опинилися нині, теж слід робити добрі справи: відновлювати родинні взаємини, використати цей час для збагачення знань, щось гарне прочитати, подивитися, поспілкуватися через телефон чи інтернет, і, певна річ, шанувати приписи медиків.
Навіть у середньовіччі, коли лютувала чума, люди намагалися ізолюватися. Вони не мали знань про віруси, бактерії, не знали, як ті переносяться, але розуміли, що хвороба передається від одного до іншого. Тому важливо сприйняти цю ситуацію з розумінням, не наражати себе та інших на небезпеку.
Наближається Великдень, який ми звикли святкувати разом у церкві. Але для християн залишається ще сім’я, можливість родинного святкування. Як це було в недавніх часах підпілля, коли вірники молилися вдома і там освячували паску. Так що на свято, мабуть, священики прочитають молитву онлайн, а люди самі покроплять свяченою водою святковий кошик чи зелені гілочки на вербну неділю.
- Бачимо, як світ стрімко змінюється на наших очах. Чи не настав час модернізуватися і Церкві?
- Чуємо нині думки, що після пандемії світ вже не буде таким, як раніше, що це — переломний момент. Я не відаю, чи це так.
Мені хочеться, аби ми більше використовували не технічні можливості, а особисте спілкування. Бачимо, що техніка не може замінити нам особисті переживання у церкві. Богослужіння через інтернет незамінні, коли людина — немічна. Але вони не можуть дати те, для чого церква збудована, не можуть передати оприсутнення Ісуса Христа у живому слові, співбратах, святих дарах.
Деколи ми чули критику, що релігія стала дуже формальною, умовною, церква – це інституція, де виконуються лише обряди, які відбуваються вірниками. Зараз бачимо, якою важливою є саме духовна спільнота, що в церкві ми маємо пізнавати один одного, що тут має відбуватися духовне і людське спілкування. Не може бути, що священик — це щось одне, а вірники – друге. Церква є одним Христовим тілом. Я прагну, аби було більше спілкування священика з людьми, щоб, окрім богослужінь, були неформальні зустрічі, творилася спільнота, яка формує людей. Так, як це робиться, наприклад, при кафедральному соборі в Ужгороді.
Я тішуся, що багато наших священиків горнуться до вірників, і миряни це розуміють і підтримують. Хочеться вірити, що це нам допоможе оновити життя в церкві.
Так, Церква модернізується, впровадила багато технічних засобів для євангелізації, але є речі, які залишилися важливими ще від перших християн – це особистий контакт, який нічим не можна замінити.
- Який відбиток наклала пандемія на життя в єпархії?
- Важко зараз сказати. Якщо говорити про духовне життя, то бачу дуже багато ініціатив, молитов, спілкування через інтернет.
Непростою стала економічна ситуація, бо Церква залежить від пожертвувань. А коли нема Богослужінь, то нема і пожертв. І священики на парафіях опинилися в складному становищі, бо не можуть заробляти іншим чином. Побоююся, що багато священицьких родин, чимало з яких є багатодітними, опиняться на порозі бідності. Тривале продовження цієї ситуації є небезпечним для всіх сімей, що живуть, умовно кажучи, від зарплати до зарплати.
- Як під час карантину минає ваш звичайний день?
- Я гадав, що нарешті буду мати багато вільного часу і прочитаю ті книжки, які собі давно повідкладав. Але цього не трапилося. (Посміхається — авт). Певний час забирають молитви, багато спілкуюся інтернетом і телефоном. Маю й особисті зустрічі зі священиками, мирянами.
- Так що і надалі керуєте єпархією?
- Я сподіваюся, що керує Господь, а я тільки виконую свої функції. Готуємо спеціальні директиви на Великодні святкування, циркуляр для священиків.
- – А який Великдень був для вас найпам’ятнішим?
- Цей точно запам’ятається! Це вже мій 44-ий Великдень як священика і 18-ий — в єпископському сані. Завжди свято Воскресіння Господнього було сповнене величних і масових Богослужінь.
Пам’ятаю, що у 1989 році ще в соціалістичних часах на Словаччині я мав стільки богослужінь в різних місцях, що вони з двогодинними проміжками тривали майже добу! Дивуюся, як я це витримав. Але був молодий, мав 36 років. У результаті від перевиснаження не міг навіть заснути. А зараз не можу уявити, як це відбуватиметься в часи загального карантину. Сподіваюся, що більше такого сумного досвіду не матимемо.
- Що би ви побажали читачам на завершення нашої розмови?
- Бажаю нашим вірникам та усім людям доброї волі, щоби Пасха була духовно багатою, радісною, щоби ми прийняли цю ситуацію, подивляли безмежну любов Ісуса Христа, який страждав і помер на хресті за нас та воскрес із мертвих, і дякували Господеві, незважаючи, що не будемо в храмі, за те, що він нам дає. Великдень слід відсвяткувати у такий спосіб, аби нам запам’ятався.
Розмовляв Олександр Гаврош, Ужгород
